«Військові зроблять те, що їм накажуть» - офіцер-донеччанин про «виведення військ з Донбасу» та проблеми ЗСУ

Краматорськ. Затишне кафе. Мій співрозмовник – 39-річний Артем Заярний. Він був серед тих, кого «сепари» били залізними прутами у березні 2014 року на площі Леніна в Донецьку. Тоді загинув Діма Чернявський – перша жертва цієї війни з Донбасу. Артем відбувся черепно-мозковою травмою. Потім переїзд до Києва. Але навесні 2022 року він знову повернувся до рідного регіону. Спочатку волонтером-медиком, а потім офіцером зв'язку у 109 бригаді Донецької ТРО. Коли записувалася ця розмова, він вже начальник служби РЕБ бригади, в очікуванні нового призначення…

- Артеме, як ти бачив майбутнє Донбасу після 13 березня 2014 року?

– Чесно кажучи, я тоді не думав про майбутнє. Я просто робив те, що вважав за правильне на той момент. Ми розуміли, що Донецьк – це Україна, тож виходили на проукраїнські акції. Хоча було досить багато людей, які говорили «їдьте до свого Ужгорода і там влаштовуйте все це …» (мітинги за Україну – авт.).

- Чому вони так казали? Тим більше - тобі, корінному донеччанину?

- Бо тоді все, що відбувалося, ті люди пов'язували з Януковичем. Вони вважали, що «західняки» повалили владу в Києві, «а тепер ви приїхали тут свої порядки встановлювати». Вони думали, і це їм навмисно навіювали, що Майдан і повалення Януковича – це «заколот» Західної України, яка хоче нав'язати Донбасу свої правила життя. Тому спрацьовував захисний рефлекс, хоча фізично їм насправді ніхто не погрожував. Ну і тоді ж була думка, що «Донбас годує Україну», що це дуже багатий регіон, а люди живуть бідно, бо все забирає Київ.

- Тобто, основний мотив проросійських настроїв на Донбасі у 2014 році – ти вважаєш – економічний?

- Мабуть, так. Ось я сам – із Донецька. У мене бабуся та дідусь – з Луганської області. І там люди із сіл, містечок усі їздили на заробітки до РФ. Вони бачили, що в Росії пенсії вдвічі вищі, отримували там свою заробітчанську зарплату, яка була більша, ніж у нас, і думали, що так має бути і в Україні. Хоча, в будь-якому випадку, коли ти їдеш на заробітки, ти і працюєш набагато більше, ніж якщо ти в себе вдома просто працюєш, і економиш, утискаєш себе в чомусь, щоби більше привезти. Мало хто їздив на заробітки до Європи. Ми знаємо, що люди з інших, особливо західних регіонів, так само їздили до Польщі, Західної Європи. У кого що ближче – ті туди їхали. У нас – до Росії. Знову ж таки, дуже цікаво, що після 2014 року багато моїх знайомих із бабусиного села виїхали до Європи, і зараз живуть там і вважають себе досить успішними людьми. І ті, хто раніше їздив до Росії, кажуть, що навіть порівнювати не можна РФ та ЄС, проти якого вони були тоді.

- Повернімося до сьогоднішньої реальності. Яким ти бачиш майбутнє Донбасу сьогодні?

- Звичайно, мені хотілося б вірити, що Росія розсиплеться і ми зможемо незабаром відновити контроль над окупованими територіями. Але ми бачимо картину сьогодні: більшу частину Донбасу окуповано, вже виросло ціле покоління, яке виховувалося на антиукраїнській пропаганді. Та й ті проукраїнські жителі, які виїхали, вже навряд чи захочуть повернутися сюди. Тож, буде непросто. Мені здається, що це не швидка перспектива.

- Тобто твоя надія на визволення Донбасу пов'язана вже не з війною, а з розпадом РФ?

- Зараз мені такий сценарій видається найімовірнішим.

- А 2022 року як тобі це уявлялося?

- У 22 році, я пам'ятаю, ми сидимо в Авдіївці, під КХЗ (Авдіївський коксохімічний завод – авт.) і я кажу: хлопці, ось ми тут сидимо, а уявіть: минає рік, два, тобі вже 40, а війна не закінчується. І всі: ха-ха-ха, та такого не може бути... І от, мені вже наступного літа буде 40. Тоді в це неможливо було повірити, що війна затягнеться так надовго.

- Зараз ключовою позицією на переговорах з американцями є вимога Кремля про виведення наших військ з територій Донбасу, які Раша ще навіть не захопила. Як військові ставляться до такого варіанта розвитку подій?

- Я вважаю, що якщо, не дай Боже, так станеться, то це буде максимальною дурістю, яка тільки може бути. Я не вірю, що таке може статися. Вивести звідси військових – це добровільно відмовитись від своєї території. Ну, і що тоді зміниться? Війна продовжиться, тільки будуть непідготовлені позиції, загине більше за наших людей.

– Це твоя особиста позиція. Але якщо такий наказ все ж таки надійде - військові вийдуть, - як ти вважаєш?

- Почнемо з того, що військові – люди наказу. Тому вони зроблять те, що їм накажуть. Тут слід розуміти механізм реалізації наказу. Це ж не означає, що прийде розпорядження Генштабу «усім піти зі своїх позицій на Донеччині!». Бойове розпорядження приходить у наш корпус, наприклад. Корпус розсилає його бригадам. Бригади – по своїх батальйонах, батальйони – на свої роти, а рота вже доводить до своїх взводів. І взводник каже: ми переміщуємо позицію з точки А до точки Б. Люди знімаються з позиції та виходять. Тобто, буде виконано будь-який наказ.

- А чи не виникне питання, за що тоді люди гинули, якщо ми самі все здали ворогові?

- Виникне. Але вже після виконання наказу. Можливо, хтось обуриться, а хтось, навпаки, видихне. Та ненадовго. Тому що війна не закінчиться. Просто фронт посунеться. Ми готуватимемо нові позиції. Росіяни ж займуть наші укріплення, наші бліндажі, те, що ми накопали, і підуть далі.

- Ти з 22 року в Авдіївці, Покровську, зараз – Краматорськ. Тобто, ти приблизно розумієш настрої місцевих. Як вони сприймуть, якщо наші військові просто вийдуть і віддадуть їх ворогові?

- З прифронтових міст дуже багато хто виїхав. Тобто не можна зробити зріз думки мешканців, наприклад Краматорська, бо місцевих тут дуже мало залишилося. Залишилися ті, хто з якихось причин не може виїхати. І я зараз кажу не про ждунів. Я про людей, які підтримують Україну, але їх тримають обставини... Однак, треба розуміти, що військовослужбовець не залишає якогось цивільного.  Він виконує наказ і переміщається з точки А до точки Б. Хоча, фактично, - так, це призведе до залишення людей, майна, земель…

- Добре, а чи не підірве такий крок довіру народу до нашої армії? Чи не викличе це розкол в українському суспільстві?

- Я не думаю, що до військових можуть бути якісь претензії у такому випадку. Тому що одна історія, коли люди самовільно залишають свої позиції, а інша – коли виконують наказ. Рішення прийматимуть політики, а не військові. Але ще раз – я взагалі не вірю, що таке може статися.

Тут ще треба розуміти: коли ти на війні, ти не мислиш глобально. Це мені мої родичі дзвонять з-за кордону, і у них головні теми – переговори зі США, з РФ, ці 28 пунктів, Трамп, Путін… А коли ти воюєш, ти знаєш, що ось до цього села сьогодні заходила російська ДРГ; а тут – ми тримаємо позиції; а тут позиція ще не змальована і звідси можна запускати дрони; а звідси нас сьогодні вибили… Ти максимально заглиблений у свою локальну територію. Якісь глобальні домовленості – це мало обговорюється. Ось, наприклад, Єрмак пішов із посади. Ну, хтось там якось пожартував щодо Єрмака, що він в армію зібрався - і все, про це навіть не говорять. В армії люди фокусуються на іншому, на своїх локальних зонах відповідальності.

- На твій погляд, чи вплинула на лояльність місцевого населення до держави наша гуманітарна політика: мова, віра, бандеризація?

- Я думаю - ні. Я знаю, що в Краматорську ти до будь-якого кафе зайдеш, і тебе обслужать українською мовою, люди робитимуть замовлення українською мовою. Я не бачу проблеми. Нам же ніхто не забороняє говорити російською.

- Ну, а якщо, наприклад, ми зараз размовляємо російською, а до нас підходить «мовний патруль» як в Івано-Франківську і запитує: чому «мовою окупанта»?

- Якщо ми просто спілкуємося російською у приватній бесіді, - то піде він лісом…

- Ок, повернемось до армії. Чи можеш назвати топ-5 основних проблем ЗСУ, на твій погляд?

– По-перше, – дуже велика проблема з людьми, їх критично не вистачає. По-друге, часто навіть тих людей, які є, використовують не раціонально, не за їхніми вміннями. Ось нам, безпосередньо в службу РЕБ, останнім часом вдалося залучити досить велику кількість військовослужбовців з інших бригад. Чому? Тому що до нас приходить хлопець, я дивлюся – він розумний, йому подобається РЕБ, у нього очі горять, і ми робимо все, щоби він залишився. А раніше він приїжджав у відрядження до інших військових частин, а йому дають автомат і кажуть: іди дрони ганяти. У нас він може реалізувати себе набагато крутіше, і ми з нього набагато більше користі отримаємо. Тому ми намагаємося використовувати своїх людей за їхніми навичками та вміннями. І це, я вважаю, одна з серйозних проблем в армії - коли ребівця, або пілота можуть запхати в піхоту. Це, звісно, ​​залежить від керівництва. Благо, у нас командир розуміє важливість цього напряму, і ми ребівців, пілотів бережемо.

- Щоб було зрозуміло читачам: РЕБ – це радіоелектронна боротьба. Тобто ви глушите дрони.

- Так, ми їх глушимо і саджаємо. І цим бережемо життя наших людей та нашу техніку.

- Які ще проблеми?

- У багатьох бригадах досі є проблеми із матеріально-технічним забезпеченням. У нас у 109-ці у цьому плані все дуже непогано. Але в низці інших бригад, принаймні з напрямком РЕБ – напружено .

Ще - великою проблемою ЗСУ є…  не те щоб некомпетентність, але, скажімо так, - своєрідні підходи командування до управління колективами. Зрозуміло, що не можна всіх уберегти і всім сказати: йдіть, сховайтесь у бліндажі і тихенько сидіть. Але, разом з тим, можна вжити максимальних заходів, щоб зберегти особовий склад.

- Я якраз хотів запитати: чи у нас взагалі в армії бережуть людей?

– Це людський фактор. Все залежить від певних командирів.

- А командири несуть відповідальність за необґрунтовані втрати особового складу? Чи були такі випадки?

- На жаль, – ні. Принаймні, я не зустрічав таких ситуацій, щоб, - візьмемо якогось умовного м'ясника, - щоб він поніс відповідальність. Він може понести відповідальність за втрату території, за втрату майна, але не за втрату особового складу. Якщо, звичайно, це не якась недбалість, типу шикування на плацу і туди прилітає ракета.

Ще одна проблема – люди втомилися. А ще, якщо сім'ї бачаться двічі на рік – це не додає мотивації військовослужбовцю. Він тільки й думає про те, як зберегти сім'ю.

- Раніше називали проблемою лудоманію. Військові програвали свої зарплати в онлайн-казино.

- Так, було таке. Але зараз такої проблеми не бачу. Принаймні у моєму оточенні я з таким уже не стикаюся.

- Ще, раніше було багато «аватарів» – так в армії називали алкоголіків, наркозалежних – як зараз із цим?

- Не знаю чому, але зараз їх справді поменшало. Ну, от у нас були такі – вони у СЗЧ пішли. Якось самі відсіялися. Знову ж таки, буває таке, що є колектив, а потім командиру приходить наказ передати якусь кількість військовослужбовців у піхоту, на лінію бойового зіткнення. Ну і, природно, командир передає тих, хто йому найменш цінний, тобто тих самих «аватарів»…

Ще одна проблема – це те, що мотивація військовослужбовця, якого призвали у 2025 році набагато нижча, ніж мотивація того хлопця, який прийшов сам, добровольцем, у 2022. Я пам'ятаю, коли проходив медкомісію від військкомату, у мене тоді проблема з ногою була, і мені представник військкомату каже: прибери пов'язку з коліна, бо в армію не візьмуть. І я зняв пов'язку, щоб узяли. А зараз проблема діаметрально протилежна.

- Яка взагалі якість підготовленості (і професійної і мотиваційної) тих, кого зараз набирають через бусифікацію, хто йде через «нехочу»?

- Дивись, здебільшого ніхто не хоче в піхоту, ніхто не хоче у окопи. Є такі, що самі рвуться, але їх мало. Здебільшого всі хочуть на якісь тилові місця, менш небезпечні. Але якщо навіть хлопець потрапив в окоп, але з'ясовується, що він уміє робити таблички в Екселі, то це 95% ймовірності, що дуже скоро його заберуть із окопа. Цінується якась кваліфікація, якийсь розум. Ось приходить зараз нове поповнення, і нам кажуть, що можна взяти собі людей. Ми спілкуємося та обираємо за інтелектуальними якостями. Знову ж таки, - тому що це РЕБ, це інтелектуальна діяльність. Нам потрібні люди з головою, особливо з інженерним складом. Отже, все залежить від конкретної людини. Ті, хто з головою – і тут не пропадуть.

- Яку проблему для сьогоднішніх військовослужбовців ти бачиш після їхнього повернення у цивільне життя? Окрім зруйнованих сімей та психологічних травм, – є ще щось?

- Дивись, в армію людина приходить із цивілки, де вона фахово займалася якоюсь справою. І ці сфери постійно розвиваються. А тут людина займається війною, і мало хто має час і дисципліну, розвиватися ще й за цивільною спеціальністю. Тобто у цивільній професії військові деградують. І це може стати серйозною проблемою для їхньої реінтеграції після звільнення зі служби.

- А як ставляться військові до всіх цих корупційних скандалів? Немає питань, що ми тут воюємо, а ці пі…си там жирують?

- Я ж кажу, - ми тут мало це обговорюємо. Емоції це звісно ​​викликає, але не такі як на цивільці. У мене, скажімо, батько живе за кордоном, і він мені дзвонить, обурюється – корупція, і те, і се. Його це непокоїть, він цим прямо живе. А я кажу: тату, сидиш там за кордоном – і сиди! Ми тут воюємо і самі якось розберемося. Він мені – ви повинні об'єднуватися, дає поради як країною керувати… – Поки що у нас завдання в іншому – поки нам потрібно цю країну не втратити.

- Щодо Донецької області зараз теж відкриті корупційні справи. І, у зв'язку з цим, виникає абстрактне, але логічне питання: а що тут із фортифікаціями? Їх начебто роблять, але ми постійно чуємо, що люди відступають у нікуди, на непідготовлені позиції.

- Їх начебто роблять, і мали робити останні три роки, але, мабуть, не в тому темпі, якого ми очікуємо.

- Тобто проблема фортифікацій на Донбасі є?

- Не можу сказати точно прямо на зараз, але ще півроку тому вона однозначно була. Просто наш напрямок, дякувати Богу, не сиплеться, і нам не доводиться відходити на другі чи треті рубежі, тому я не в курсі.

- А кому на тлі всіх цих скандалів військові вірять сьогодні?

- Військові вірять хорошому командиру.

- Тобто, - політики, всі ці єрмарки, зеленські, порошенки...

– Вони далеко. Про них можна поговорити, що там у Києві всі погані, чи не всі. Але вірять – хорошому командиру.